Іван Іванович Огієнко (церковне ім'я : Іларіон; Народився 2 січня (14 січня) 1882, помер 29 березня 1972) — український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (від 1922).

Народився у містечку Брусилів Радомишльського повіту Київської губернії (нині — селище міського типу, районний центр Житомирської області) у бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків.

Навчався у Київській військово-фельдшерскій школі. Із товаришем по навчанню Юхимом Придворовим (майбутній російський поет Дем’ян Бєдний) редагував рукописний місячник «Моя библиотека». Закінчивши у 1900 р. повний фельдшерський курс, за направленням комісії працював у Київському військовому шпиталі.

У 1909 р. закінчив Київський університет св. Володимира, де займався у філологічному семінарі професора Володимира Перетца. Згодом навчався на Вищих Педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті. Від 1915 викладав у Київському університеті, був приват-доцентом на кафедрі мови і літератури. Належав до Української Партії Соціалістів-Федералістів. У 1917—1918 відіграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. Доктор філософії (1931; університет Брно, Чехословаччина, за працю: «Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апостол 1560 р.»). Від 1918 — професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету.

Улітку 1918 став засновником і першим ректором Кам'янець-Подільського державного українського університету.

5 січня 1919 Огієнка призначено міністром освіти УНР, працював в урядах Володимира Чехівського та Сергія Остапенка. 1919—1920 — міністр віросповідань УНР в урядах Ісаака Мазепи та В'ячеслава Прокоповича.

Здійснював українізацію церкви на Холмщині шляхом запровадження української мови у богослужіння.

Улітку 1944 Огієнко змушений був емігрувати в Словаччину, потім до Швейцарії (жив у Лозанні), а у вересні 1947 — до Канади у місті Вінніпег, де редагував літературно-науковий місячник «Слово істини». 8 серпня 1951 на Надзвичайному Соборі у Вінніпезі обраний предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу. Огієнко доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя у Канаді.

Виступив творцем нової наукової дисципліни — палеотипії, що розуміється ним як галузь знання про книжки старого друку («стародруки»).

У колі наукових інтересів Огієнка-мо­вознавця були проблеми кириличної палеографії, історії старослов'янської та української мов, будови, стиліс­тики та культури української мови, питання українського пра­вопису.

Огієнко — автор «Десяти мовних заповідей свідомого громадянина». Він написав написав багато наукових праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права, серед яких основними є: «Українська культура» (1918, 1991, 1992, 2002), «Український стилістичний словник» (1924), «Історія українського дру­карства» (1925, 1994), «Костянтин і Мефодій. їх життя та діяльність» (1926), «Нариси з історії ук­раїнської мови. Система українського правопи­су» (1927), «Пам'ятки старослов'янської мови X—XI віків» (1929), «Крехівський Апостол» (1930), «Історія української літературної мови» (1950, 1995, 2001), «Граматичні основи української лі­тературної мови» (1951), «Український літера­турний наголос» (1952), «Наша літературна мова. Як говорити й писати по-літературному» (1954), «Етимологічно-семантичний словник україн­ської мови» (т. 1—4, 1979—95).

Справа життя Івана Огієнка (працював 1936—1955) — це переклад Біблії, що до сьогодні є неперевершеним надбанням українського народу.

В 1995 в Україні заснована премія імені Івана Огієнка.

Помер митрополит у м. Вінніпег, похований на православній секції Меморіального парку «Ґлен Іден».