На офіційній сторінці Канського кінофестивалю українських кіноманів, деморалізованих тривалим малокартинням, чекає своєрідний “антидепресант”. (У тому сенсі, що кожна поява українського кіно десь на світових горизонтах, та й навіть вдома “в телевізорі”, - це вже радість для душі та ока.) У розділі “Short films” чорним, а точніше, золотим по білому (в кольоровій гамі фестивалю) написано: “CROSS (CROSS - COUNTRY) directed by Maryna VRODA”.  Короткометражний фільм української режисерки Марини Вроди “Крос” з подачі французьких продюсерів опинився у конкурсній програмі європейського кінофестивалю номер один. Обійшовши у відборі майже півтори тисячі (!) короткометражок. (До речі, ані російський, ані польський фільм, - якщо хочете, за звичкою, озиратись на сусідів, - не потрапив до конкурсу.) П’ятнадцятихвилинна стрічка розповідає про біг на уроці фізкультури. Більше про авторський задум і зміст картини поки що знає тільки її знімальна група і відбіркова комісія Канського кінофестивалю. В Україні ж “Крос” майже ніхто не бачив. Дехто з кінокритиків хіба що сценарій прочитав і, скажімо, як Алік Шпилюк, відчув у ньому “автентичну Україну”.  Сама ж Марина Врода, не вдаючись у сюжетні подробиці, в розмові з журналістами натякнула, що середовище стрічки - занедбаний піонертабір із літнім танцмайданчиком - метафора української реальності…

Офіційна прем’єра фільму “Крос” відбудеться 21 травня, якраз “під завісу” фестивалю. Це вже третій марш-кидок українського кіно на Канський конкурс після тріумфу “Подорожніх” Ігоря Стрембицького у 2005 році і менш гучного дебюту в повнометражному конкурсі “Щастя мого” Сергія Лозниці. Про те, як потрапляють наші фільми на головний європейський кіноконкурс і від чого залежать їхні шанси на перемогу, ми говоримо із головою Національної спілки кінематографістів України, кінознавцем Сергієм Тримбачем.

-  Чому українські фільмі так симптоматично з’являються в  конкурсі міжнародних фестивалів такого класу, як Канський, - вони не проходять міжнародний відбір чи сама Україна не подає заявок? Як вирішують, хто їде в Канни?

-  Дехто із старшого покоління досі думає, що на міжнародні фестивалі фільми відбирає Держкіно чи  Міністерство культури. Цієї практики давно немає. Знаєте, як фільм Ігоря Стрембицького “Подорожні” потрапив у 2005 році у Канни і виграв “малу” пальмову гілку? Просто його дружина запакувала касету і відіслала відбірковій комісії фестивалю. Ті подивилися і взяли його в конкурс. Ось і все. Фільм Марини Вроди, наскільки я розумію, на фестиваль відправив продюсер. Як правило, це його справа - домогтися, щоб фільм потрапив на фестивалі.

- Тобто самі режисери й продюсери  просто не наважуються взяти й надіслати свій фільм?

-  В тому числі й це. І, звісно, якість. До речі, не так мало фільмів потрапляє на конкурси. Інша річ - такі фестивалі, як Канни, Берлін, Венеція, Сан-Себастьян, Локарно, Монреаль, Москва. Тут наших фільмів справді мало. Чому? Відбіркова комісія Московського МКФ щороку просить рекомендувати їм фільм. Цього року вони подивилися два повнометражні ігрові фільми, і обидва були відкинуті…

-  Їх не влаштовує художня чи технічна якість?..

-  Передусім, художня. Зараз із технічною більш-менш розібралися. У Києві забезпечений повний технологічний цикл: весь період постпродакшину можна виконати на сучасному рівні. Що стосується фільмів, які знімаються невеликими мобільними камерами, - це переважно документальні, - то тут, тим більше, не виникає технічних труднощів.

-  В історії українського кіно були фільми-легенди – Леоніда Осики, Юрія Іллєнка, Івана Миколайчука. Чому вони залишились непоміченими, зокрема, на Канському кінофестивалі. Тоді, як, наприклад, картина “Летят журавли” Михайла Калатозова отримала “пальмову гілку”? Може, біда в поганій пропаганді українського кіно за кордоном?

-  Тоді ми перебували у складі СРСР, а отже, призи отримували переважно московські кінематографісти, які їздили на такі фестивалі. Фільм “Тіні забутих предків”, наприклад, був відправлений на Міжнародний фестиваль в Аргентину, в місто Мар-дель-Плата, і там отримав приз. Чому саме туди? Мовляв, в Аргентині велика українська діаспора. Інакше “Тіні забутих предків” ніде б і не побачили. А так він став відомий світу. Інший фільм, абсолютний шедевр - “Камінний хрест” Леоніда Осики 1968-го року - ніде за межами Радянського Союзу не був показаний.

- Тобто в радянські часи українське кіно не пускали на фестивалі першого ешелону?

- Так, це тодішня політика. Україна мала очевидні успіхи в кіно. Проте цього не можна було афішувати, щоби, не дай Боже, на Заході ніхто не здогадався, що тут кіно в такому непоганому стані. А відтак, що і сама Україна існує як така, а не просто провінція імперії.

-  Складається враження, що основний Канський конкурс – це бій корифеї в(Л. фон Трієр, П. Альмодовар), які вже мають, принаймні, по одній пальмовій гілці, а дехто й по дві. Чи можуть дебютанти тягатись із такими “акулами камери”?

-  Чому ж, рік тому маловідомий тайський режисер переміг зі своїм  екзотичним фільмом. І, до речі, це теж певною мірою міфо-поетичне кіно. А класики... Вони й так перемогли в змаганні і вписали своє ім’я в історію кіно. Як колись Максим Рильський казав: “Ви прийшли й підете, а я вже зостався”. Вони вже зостались. Тому, на мій погляд, для них вже неприродно змагатись на фестивалях. Та навіть у нас старше покоління не хоче спочивати на лаврах. І, до речі, правильно не хоче. Знаєте, як, за легендою, в одному з племен старих людей нібито заганяли на дерево і весь рід трусив, - хто втримається, а хто – ні. Ось вони, кінокласики, за це дерево вчепились і сидять. І дай Боже їм здоров’я. Та все ж, повинні з’являтись нові імена. Саме вони  викликають у старшого покоління бажання боротись.

-  Чи впливає на вибір міжнародного журі соціальна чи політична кон’юнктура?

-  Журі – це певна у чомусь випадкова група людей. От, скажімо, торік я був членом журі 1-го Одеського міжнародного кінофестивалю. Очолював його Йос Стелінг. Ми віддали приз російській картині. Був би інший склад журі, то його вибір, можливо, був би іншим. І все ж, журі – група професіоналів і вони не присудять премію якійсь халтурі. А ось із-поміж рівних фільмів оберуть те, що їм ближче. І кон’юнктура певна впливає. Скажімо, не випадково ж після Помаранчевої революції у Каннах симпатичнішим видався український фільм (“Подорожні” І. Стрембицького). Це сталось на тлі загальної симпатії до України. Та й ті ж “Летят журавли” - геніальний фільм, безумовно, - але ж тоді якраз була “хрущовська відлига”, зросли симпатії до Радянського Союзу. Плюс матеріал війни. Можливо, й це спрацювало. Спрацьовують не тільки художні компоненти, а й інші, коли люди оцінюють фільм. Фестиваль — це не тільки ярмарок, де продаються фільми та іміджі, але й законодавець мод. Скажімо, саме фестивалі запровадили моду на азійське кіно. І потім все китайське, японське, корейське відразу викликало захоплення! Зараз ця мода минула.

-  На яке ж кіно мода цього разу?

-  Тепер мода на румун, і - на щось таке екзотичне. Узагалі, в західному світі уже таке естетичне перенасичення відбулося, що в них  екзотика апріорі викликає інтерес... Знов-таки, минулого року в Каннах перемогла тайська картина „Дядечко Бунмі...” Алігатлонга Вірасетанула. У 2005-2006 роках виникла мода на Україну. Звичайно, не лише, але в тому числі й через це, той же Стрембицький потрапив у конкурс і отримав золото. Ця мода так спонтанно виникла після Помаранчевої революції. Проте її можна й створювати, як створили ті ж румуни. Вони почали знімати фільми, які в жорсткій аналітичній манері досліджують життя Румунії – від падіння режиму Чаушеску і далі. Цим вони завоювали і Канни, і багато інших фестивалів. Якби в нас виникло нове явище в кіно, а не просто одна картина… Як у в 60-ті роки. Якби Україна тоді мала незалежний статус, наші фільми були б затребувані значно більше. Скажімо, Венеціанський фестиваль  був готовий взяти в конкурс фільм Юрія Іллєнка “Вечір на Івана Купала”. Проте радянська сторона зробила все, аби унеможливити запрошення цього фільму у Венецію. Тобто мають бути не просто один-два фільми, а ціле явище - світоглядне, жанрове, стилістичне, художнє, яке б могло викликати інтерес світової кінематографічної спільноти, зокрема, фестивальної.

- Дехто із критиків вважає, що на міжнародних фестивалях має шанси кіно з національним ідентифікатором. Чи справді це так і чи є він у сучасному українському кіно?

-  Це доволі складно. У нас нещодавно був круглий стіл і один із телевізійників запитав, а яке ж визначення українського кіно? Йому нагадали закон про кінематографію, де більш-менш чітко прописано, що є і що не національним фільмом. От, наприклад, щодо фільму Олександра Міндадзе “У суботу”: Україна, окрім грошей, нічого особливо туди не вклала. Тому ідентифікувати фільм можна, насамперед, за матеріалом, за типом мислення. Один мій друг, московський кінознавець Євгеній Марголіт, до речі, родом із України, каже, що українське кіно можна завжди впізнати, хоч воно буде і японською мовою, - за пластикою, за роботою оператора і художника. Українське кіно - насамперед візуальне. Геніальна візуальна культура! Передусім це. Не випадково у нас довгий час вважалося, значною мірою, вважається і зараз, що українське бароко найповніше виражає українську ментальність — культурну і світоглядну. Тому ця насиченість пластикою нас  досі характеризує, в тому числі, й кіно.

- Чи не здається Вам, що фільми, які представляють Україну не тільки на Канському, а й на інших фестивалях – це суцільне розглядання під художнім мікроскопом свідомості пострадянської людини?

-  Якраз саме цього й замало – аналізу тієї людини. Взагалі, цим не варто занадто заморочуватись. Потрібно знімати кіно. Подивіться: весь наш кінотеатральний простір заповнений американським кіно, а кінотелевізійний — російським. Нас практично немає в аудіовізуальному просторі.

Як на мене, пріоритетом зараз має стати те, чим не займається наше суспільство. І кінематографісти в цьому сенсі, можливо, запровадили б дуже важливу практику - аналізувати те, що з нами відбувається: наше соціальне, наше світоглядне і наше культурне життя. Ми не задоволені всі своїм життям, але ніяк не хочемо аналізувати, чому. Ті ж румуни не аналізують часи Чаушеску, вони аналізують, чому живуть так погано і тепер, після падіння режиму. Чому на 20-му році незалежності ми живемо відомо як? Якісь прості речі – і ті потребують аналізу. Справа ж не тільки в економічних схемах... Польське кіно колись називалось “кіно морального неспокою”. Хотілося б, щоб і наше кіно внесло оцей моральний неспокій з приводу нас самих, українців.

Кадр з фільму "Крос"

Розмовляла Віра Бодак