Михайло Іванович Донець (*11 (23 січня) 1883, Київ — †10 вересня 1941) — український співак (бас), народний артист УРСР (з 1930). У 1913 — 1941 роках був (з перервою) одним із провідних солістів Київського театру опери та балету. Сучасники називали його українським Шаляпіним. Убитий в енкаведистській катівні.

Михайло Донець у багатодітній робітничій сім'ї. Матеріальні нестатки змусили дітей Донців змалечку добувати кусень хліба. Сестри нянчили малих дітей, а брати служили за харч у крамничних приказчиків «хлопчиками на побігеньках».

Якось відомий київський музикант і регент Олексій Грінченко почув виняткової краси й алмазної чистоти дискант малолітнього наймита - восьмилітнього Михайлика. Відтоді хлопчик став співати у церковному хорі, з платнею — 50 копійок на місяць.

Коли Михайликові минуло одинадцять, померла від сухот його мати. А через три роки не стало й прибитого горем батька. На клопотання робітників-арсенальців недорослого хориста М. Донця, як круглого сироту, зарахували до військової школи медичних фельдшерів.  Були і курсантські спектаклі, у яких М. Донець залюбки виконував найрізноманітніші ролі. В одній із вистав його запримітив тодішній популярний актор і режисер, засновник російського драматичного театру у Києві Микола Миколайович Соловцов.

Відбувши військову повинність, М. Донець попри матеріальну скруту повністю віддався самоосвіті, брав уроки вокалу в найвидатніших київських педагогів — Е. Мессіні, М. Бочарова, О. Самтагано-Горбакової. Водночас набував сценічної практики в популярній драматичній трупі Бородая в «ролях зі співом».

1905 року М. Донця зараховують до Київської опери. Поява його на сцені професійного театру була настільки успішною, що вже наступного року співака запросили до Москви на роботу в чи не найкращому приватному оперному театрі Сергія Івановича Зиміна. Саме у Москві М. Донець здобув собі ім'я, ставши достойним сценічним партнером таких всесвітньо визнаних корифеїв вокалу, як Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Іван Алчевський та ін.

У 1913 році, завоювавши славу першокласного оперного співака, Михайло Іванович повернувся до України. Київський глядач захоплено зустрів свого талановитого земляка. Як свідчать очевидці, кожна його поява на сцені ставала подією у культурному житті міста. Сторінки місцевої преси рясніли відгуками типу: «взірець божественного натхнення життєвої правди на сцені». Розквіту його таланту дуже скоро завадили буремні суспільні події. З розпалом першої світової війни він був мобілізований до царської армії, служив фельдшером у київському шпиталі, лише зрідка з'являючись на сцені.

У пореволюційні роки Михайло Донець став одним з найактивніших фундаторів українського оперного театру. Йому першому серед оперних співаків республіки було присвоєно почесне звання Заслуженого артиста, а 1930 року — Народного артиста України.

За своє творче життя Михайло Донець досконало оволодів 134-ма партіями басового репертуару. Голос його відзначався красивим тембром, широтою діапазону, рівним у всіх реґістрах. Він створив неперевершені образи Івана Карася («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Тараса Бульби («Тарас Бульба»), Виборного («Наталка Полтавка») в операх Лисенка; Захара Беркута («Золотий обруч» Лятошинського). Серед інших партій: Батько («Катерина» Аркаса), Артем («Кармелюк» Костенка), Сатана («Яблуневий полон» Чижка), Калинчук («Перекоп» Мельтуса, Рибальченка, Тіца, перше вик.), Сокальський («Щорс» Лятошинського, перше вик.), Мельник («Русалка» Даргомижського), Сусанін («Життя за царя» Глинки), Додон, Салтан («Золотий півник», «Казка про царя Салтана» Римського-Корсакова), Кочубей («Мазепа» Чайковського), Погнер, Генріх («Нюрнберзькі мейстерзінгери», «Лоенгрін» Вагнера), Мефістофель («Фауст» Гуно) та ін.

М. Донець багато гастролював. У 1930-х роках він здійснив великі концертні поїздки СРСР, зокрема Уралом, Сибіром, Далеким Сходом. З великим успіхом гастролював в оперних театрах Харкова, Дніпропетровська, Львова, Ленінграда. 1936 року брав участь у першій Декаді українського мистецтва в Москві. Записав на грамплатівки ряд українських народних пісень та арій з опер українських композиторів.

2 липня 1941 року лейтенат держбезпеки Пєнкін на основі вивчення зібраних оперативних матеріалів знайшов, що перебування на волі артиста оперного театру Донця М. I. може становити небезпеку для радянської влади і виписав ордер на його арешт і трус за ч. 47.

Тричі за час ув'язнення Донець був допитаний, і жодного разу він ні в чому не визнав себе винним. Слідчі теж не довели злочинної діяльності М. Донця. Проте після 6 липня 1941 року сліди Михайла Івановича безнадійно губляться в тюремних нетрях Києва. 10 вересня 1941 року в київських тюрмах за наказом наркома держбезпеки Меркулова без вироку суду були поголовно розстріляні всі в'язні. Є дані, що саме в цей день обірвалося його життя.

Після смерті Сталіна дружина співака Марія Едуардівна Донець-Тессейр на особисте звернення до С. Хрущова отримала куценьку довідку: «:с санкции врага народа Меркулова Донец без решения суда был в Киеве расстрелян». Проте це вимушене зізнання зроблено пошепки. Бо жоден друкований орган в Україні не оприлюднив офіційного висновку КДБ СРСР, що на основі перегляду слідчої справи Донця М. I. "нельзя считать установленным о его причастности «антисоветской националистической организации и проводимой им антисоветской работе». Так, із 1955 року Михайла Донця партноменклатура вже не таврувала відкрито «ворогом народу», проте ставлення до нього компартійних ідеологів залишалося недоброзичливим.

Реабілітовано М. I. Донця 1989 року.