Іван Макарович Гончар (*27 січня 1911, Лип'янка, Шполянський район, Черкаська область — †18 червня 1993, Київ) — український скульптор, графік, маляр, етнограф, колекціонер. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), народний художник УРСР (1991). Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (1989).

Народився в багатодітній (8 дітей) селянській родині. Навчаючись у 4-му класі, здобув 1-е місце на районній художній виставці.

1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг поступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. У цей час І. Гончар мав змогу зустрічатися з музикознавцем Климентієм Квіткою та письменницею Оленою Пчiлкою.

1930 — закінчив Київську художньо-промислову школу (майстерня В.Климова). 1931—1936 — навчався в Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства. Як скульптор виступив у 1930-х роках роботою «Шевченко у дяка».

За участь у Другій світовій війні, яку закінчив у Берліні, отримав орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За вiдвагу», «За перемогу над Нiмеччиною». По закінченні війни йому вдалося попрацювати у Вiденськiй академiї мистецтв, поїздити містами Європи, замальовуючи її архітектурне обличчя.

Працював у галузі станкової та монументальної пластики. Скульптурним творам Гончара притаманні сміливе моделювання форми, динамічні композиції, портрети — чітко окреслені характери.

Помер від лейкемії у лікарні в Феофанії. Похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч із могилами Івана Світличного та Івана Миколайчука. Того ж року (1993) хатній музей Івана Гончара став державним.