Заради єдиного київського концерту Дмитра Суховієнка не шкода було відкласти ані незавершені справи, ані інші, приємніші, варіанти вечірнього дозвілля. По-перше, кортіло подивитись на ще одного нашого-ненашого віртуоза, по-друге, “прожити” вечір цілком і повністю в музиці Ференца Ліста.  І не одній мені. У Національній філармонії спостерігався аномальний аншлаг: найвідданіші прихильники фортепіанної гри, взагалі, слухали концерт стоячи на балконі. (Зате телевізійна камера в залі виявилась тільки одна: нічого дивного - це ж вам не проводи Міки Ньютон на Євробачення...) “Березовський, Лідський, Лацабідзе, Овчинников, Суховієнко…” –  поряд зі мною хтось намагався перелічити  сучасних піаністів, які мають у репертуарі усі 12 трансцендентних етюдів Ференца Ліста і можуть зіграти їх в одній програмі “без запинки”. Список вийшов коротким. І ось, один із цих “відчайдухів”, Дмитро Суховієнко, побудував концерт на легендарно складному доробку композитора і програв весь вечір сам-один, без оркестрової опори. У трансцендентних етюдах Ф. Ліста, - де романтичний почерк малює то пасторальні пейзажі, то драматичні образи на кшталт Мазепи, а техніка вимагає від виконавця математичної точності і віртуозної гри, - Суховієнко не хизується ефектною грою, а шукає внутрішнє, психологічне, власне, трансцендентне. “Особливе” виконання українського піаніста не вперше інтригує музичних критиків. Та що критики, якщо 400 “невтаємничених” людей майже на дві години забули про все на світі, боялись порушити гармонію звуків і тиші своїми оплесками і тільки потім, наприкінці концерту, тричі викликали піаніста “на біс”, а найсміливіші рвонули за лаштунки – брати автографи і виказувати своє розуміння музики.

Про виконавську техніку, європейську кар’єру і відчуття домівки ми поговорили із Дмитром Суховієнком напередодні його відльоту до Бельгії.

“Музикант - це непомітний провідник між композитором і публікою ”

Дмитре, піаністів, які можуть зіграти підряд усі 12 трансцендентних етюдів Ф. Ліста, можна перерахувати на пальцях, можливо, навіть однієї руки. А Ви не просто можете, а й уже вдруге граєте у Києві цей технічно складний цикл?

Звичайно, було цікаво привезти етюди в Україну після 8-річної перерви. Як піаніст, я не міг проігнорувати 200-річчя Франца Ліста і вирішив весь вечір програти повністю з його творів. Окрім 12 етюдів, я привіз сонату сі-мінор. Це був для мене, як для музиканта, важливий крок, бо у світі всього декілька піаністів, які грають усі 12 етюдів, не кажучи вже про сонату. Півтори години чистої музики — це доволі важко і для публіки, і для музиканта.

На концерті чимало людей не тільки слухали й відчували, а й  спостерігали за технікою гри. Розкажіть про неї, будь ласка. 

Це дуже просто: у мене техніка не стоїть не першому місці, а допомагає в реалізації задуму композитора. Це “ескалатор”, який піднімає до вершин ідей і філософії того чи іншого композитора. Я використовую техніку просто як засіб розкриття твору композитора. Звичайно, такий композитор, як Ліст, який сам був піаністом-віртуозом, міг собі дозволити технічно складні твори. Та я впевнений, для нього як філософа і гуманіста не техніка була основною. Відтак і сучасні піаністи не повинні гнатися тільки за технікою, а використовувати її, щоб донести задум твору і філософію композитора.

Після перегляду вашої дискографії складається враження, що Ви полюбляєте композиторів-романтиків...

Так і є. До мого характеру личить романтичний стиль. Проте це зумовлено й самим інструментом: найкращі твори для фортепіано були написані в епоху романтизму. Взяти хоча б Шопена, Шумана, Ліста, Брамса або постромантиків — Рахманінова і Прокофьєва...  Це був “золотий вік” фортепіано. Коли Бетховен отримав хамерклавір, - механіку сучасного рояля, - він був захоплений можливостями нового інструмента і написав 29-ту сонату на 50 хвилин.

“Золотий вік” фортепіано безповоротно минув? Сучасним композиторам, які пишуть інструментальну музику, не вистачає можливостей цього інструмента?

Звичайно, той розквіт, який був у 19 столітті, не може повторитися. Нещодавно на одній із репетицій у Брюсселі я мав честь познайомитись із Гією Канчелі і запитав, чи має він якісь твори для фортепіано. Він відповів, що окремо для фортепіано нічого не пише. Сучасні композитори мають більше можливостей писати для оркестру. Я думаю, що фортепіано для них стало якоюсь енігмою, вичерпало свої можливості. Звичайно, сучасні композитори не можуть писати в такому стилі, як Ліст чи Шопен, та й відгуки сучасного життя у фортепіанній музиці, мабуть, не звучатимуть так органічно. З іншого боку, можна згадати Валентина Сильвестрова — те, що він пише для фортепіано, - це просто казка, відверте спілкування зі всесвітом! Для мене це було відкриттям — останні записи Сильвестрова для фортепіано із камерним оркестром. Мені захотілося зіграти цю музику.

До речі, а кого з українських композиторів Ви граєте?

Ось якраз Валентина Сильвестрова. Можливість поспілкуватись із таким генієм — це вже радість для душі. Особливо приємно, що він мені у жовтні приніс свої нові ноти. Планую в наступному сезоні зробити ціле відділення з його творів. У  минулому я грав три його вальси. Сильвестров навчався  фортепіано у мого професора - Всеволода Воробйова. Мабуть, є тут якийсь зв'язок.

Зараз чимало всесвітньо відомих виконавців, пробують осучаснити класику заради публіки чи заради самого експерименту. Чи не було у Вас такої спокуси?

Не було, тому що я вихованець класичної фортепіанної школи - Київської консерваторії і десятирічки імені М. Лисенка. Я вступав до консерваторії ще в радянські часи, в 90-му році, і не звик ставитися до музики з комерційної точки зору. Я класичний музикант і я так вихований. Не потрібно винаходити велосипед і вигадувати щось нове із класикою. Одна справа — писати новий твір, а інша — брати того ж Бетховена чи Шумана. Певні традиції потрібно зберегти. Інакше це буде якась попса. Тоді вже треба брати в руки гітару і грати під неї Шопена! Ні,  дотримуватись певних канонів просто необхідно. Взагалі, на сцені музикант опиняється ніби між двома вогнями: публікою, яка чекає якогось дива, і композитором, який щось вкладає у свій твір. Виконавець - це такий провідник, котрий мусить відповідально ставитись до задуму композитора, а не просто показувати, як він уміє грати і який він молодець. Тому на концертах я не хочу бачити себе, головне — це композитор і те, що він хотів сказати своєю музикою.

“Потрібно мати свого Лучано Паваротті!”

У нас існує дещо викривлене уявлення про мистецькі смаки Заходу — що це суцільне Євробачення, шоу, епатаж. Чи у фаворі там класична музика? І чи збирає вона, нехай, звісно, не стадіони, а пристойні концертні зали?

Я можу заспокоїти і сказати, що на Заході живуть такі ж люди, єдине, що вони не знали комунізму, відчувають себе набагато вільнішими і мають більший вибір виконавців. На жаль, поки що Україна не має коштів, щоб запрошувати сюди всю палітру класичних музикантів. Звичайно, Париж, Лондон чи Брюссель мають великі концертні зали, в середньому на 2 тисячі глядачів. Там люди йдуть на концерти класичної музики, бо вони мають зірок, цікаві програми і доволі доступні за ціною квитки. Послухати зірку коштує максимум 80 євро, мінімум – 20-30 євро, для студентів іще дешевше. Тобто при середній зарплаті 1500 євро людина раз на місяць може собі дозволити з дружиною піти на такий концерт. Але справді на зірку, - наприклад, Гєргієва чи Баренбойма. Наповнення маленьких залів, як і всюди, залежить від реклами. Тому що класична музика не є продуктом масовим.

Ви потрапили за кордоном буквально зі студентської лави.  Швидко інтегрувались у нове середовище?

Десь рік, звичайно, було важко. Та, напевне, у 23 роки можна було швидше до всього звикнути і майже без проблем вивчити французьку мову.  Зараз, наприклад, я живу у фламандській частині Бельгії, то мені нідерландська мова дається значно складніше, попри те, що нею ми спілкуємось із сином.

Іноді здається, що для того, щоб стати успішним музикантом на Заході, потрібно: а) здобути капітальну музичну освіту десь на пострадянському просторі; б) вчасно виїхати за кордон. Чому наші талановиті люди зірками класичної музики стають не тут, а там?

Тому що там для цього є інфраструктура: менеджери, студії звукозапису, публіка, яка в змозі платити ті ж самі 80 євро за концерт, - і я кажу про середніх жителів Європи. І плюс зацікавленість культурою людей при владі. Наприклад, у Брюсселі щороку проводиться міжнародний музичний конкурс співаків імені королеви Єлизавети: зі 189 співаків відібрали 90, і серед них чимало українців! Там можновладці розуміють, що це престижно, і майже кожна країна має за кордоном свої культурні центри. І в цьому велика різниця. Світ міг би мати, принаймні, кількох зірок академічного співу з України, бо в нас дуже сильна вокальна школа і гарні голоси. Якби наша влада зрозуміла, що потрібно не тільки звідусіль запрошувати зірок, а мати свого Лучано Паваротті.

Але ж і в нас не бракує конкурсів і премій…

Увага до культури полягає не тільки у присвоєнні звання народного артиста чи Шевченківської премії. На Заході цього взагалі немає. У Франції іще з часів Наполеона існує тільки одна нагорода – Орден почесного Легіону. Решту вирішує публіка. Організатори розуміють, на кого йдуть люди, і того запрошують. І вони не зважають, хто народний артист, хто лауреат, а дивляться, що людина робить на сцені. Скажімо, поки я був у Києві, додому двічі дзвонили щодо організації концертів - зі Швейцарії і Франції. Мене щороку запрошує Олімпійський музей у Лозанні. Ось вони виплачують гонорар із квитків, - наприклад, прийде десять людей і стільки ж отримає музикант. Звісно, перший раз я ризикував. Але вже чотири роки, відколи я там граю, і весь час набирається повна зала.

Потрібно розуміти, що будь-яку націю формують освіта і культура. Чому б не організувати національний проект “Цвіт нації”? Наші музиканти за кордоном могли б пропагувати там українське мистецтво. Я, скажімо, завжди підписуюсь як український піаніст і мимоволі якось пропагую Україну. Справа ж навіть не в грошах, - я готовий у тій же Бельгії зіграти концерт безкоштовно. Якщо посольство захоче організувати якийсь офіційний концерт, чому б не показати, що ми вміємо не тільки вареники варити, а й таке, чого більш ніхто не вміє! (До речі, вже після нашої розмови стало відомо, що Міністерство культури України запросило Дмитра Суховієнка виступити на майже “презентаційному” концерті – 31 травня в офісі ЮНЕСКО в Парижі до 20-ї річниці незалежності України. – авт.)

“Я музикант, і для мене не існує кордонів…”

Вам доводилося грати на найпрестижніших сценах світу. Коли було відчуття, що зробили неможливе?

Це не залежить від престижності залу. Взагалі, всі мої концерти у Києві відрізняються від інших виступів. Це своєрідне підбиття підсумків роботи за рік. Звичайно, таке відчуття виникло ще з  років навчання в консерваторії, - тоді треба було скласти своєрідний іспит. Тепер це іспит перед самим собою. Тому що київська публіка не аплодуватиме, як на Заході, “з поваги до виконавця”. Тому кожен концерт у Києві показує, чи на правильному я шляху. Зараз так позитивно реагували... Я багато років ішов до того, щоб не просто гарно грати, а знайти ідею й поділитись енергією із публікою. Було продано понад 400 квитків, - це майже повна зала. Можливо, раніше я не повірив би, що на одного музиканта і на одного композитора у Києві може прийти стільки людей. Після концерту до мене в артистичну зайшов чоловік – він був такий піднесений, аж світився! Так говорив про музику, що подумав, ніби він музикант. Аж ні: він – математик. Попросив у мене два автографи. Мені було приємно, що звичайна людина, стомлена після роботи, прийшла на концерт, відсиділа півтори години нелегкої музики і вийшла після неї із таким просвітленням в очах і в розмові… Для мене як для артиста це просто подарунок. Тому я завжди кажу, що приїзд до Києва – це для мене як повернення до основного джерела. Невдовзі у мене буде наступний концерт у Лозанні в кінці травня, - я можу тільки уявити, як я гратиму із цим зарядом і цією енергією, яку отримав у Києві!

А ще запам’ятався концерт в Амстердамі у 2002 році, коли я грав із Філіпом Антремо. Він чомусь казав, що ніхто так не грає Ліста, як я. З іншого боку, мабуть, про кожного так можна сказати. Ми грали твір для камерного оркестру із фортепіано молодого Ліста, він мало виконується. Тоді теж було цікаво, бо в тому залі виступають лише зірки, скажімо після мене виступав Йо-йо Ма. Ми виступали три вечори поспіль.

Приблизно раз на рік Ви даєте концерт в Україні. Є відчуття повернення додому?

Я відчуваю, що мій дім там, де моя сім’я - діти і дружина. Так склалося, що це в Бельгії. Я живу там уже п’ятий рік. А до того одинадцять років провів у Швейцарії - там я продовжував навчання. Розумієте, я приїхав до нової країни у 23 роки, - якраз у тому віці, коли починаєш по-справжньому жити і розуміти життя. Здається, й там, у Швейцарії, залишив там щось своє. Так склалося, що я музикант і для мене не існує кордонів. Бо й сама музика безмежна. Та і в Європейському Союзі зараз немає кордонів - навіть не треба показувати паспорт, сідаючи в літак. Я якось не відчуваю, що це не мій дім. Можливо, музикант до цього легше звикає, бо кожен раз виступає в іншому місці. Зараз мій дім у Бельгії, а Україна - це Батьківщина, це назавжди. І я радий, що маю українську кров. Можливо, якби я народився десь у Бельгії, я не грав би так на роялі. Є щось, чого не можна навчитися, це потрібно мати в собі. І це мені дає українське коріння. Я цим пишаюсь і цим відрізняюсь від інших музикантів на Заході.

Розмовляла Віра Бодак

Довідка:

Дмитро Суховієнко випускник Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського (клас Всеволода Воробйова), музичної академії Ієгуді Менухіна (Швейцарія) і консерваторії міста Ношатель (клас професора Пола Коукера). Переможець конкурсів “Prix de Virtuosite”, імені Клари Шуман в Дюссельдорфі (Німеччина, ІІ премія) та в місті Сан-Бартоломео (Італія, І премія). Виступав із Дюссельдорфським, Новосибірським, Львівським і Запорізьким філармонійними оркестрами, Національним симфонічним оркестром Домініканської Республіки, Заслуженим академічним симфонічним оркестром Національної радіокомпанії України, Академічним симфонічним оркестром Національної філармонії України, Страсбурзьким і Лондонським камерними оркестрами. Записав чотири диски.