Андрій Бєлов. Український скрипаль, перша скрипка квартету Кароля Шимановського, засновник фонду «МBF», що опікується молодими музикантами, один із популяризаторів творчості Мирослава Скорика за кордоном, переможець багатьох міжнародних конкурсів виконавців (АRD у Мюнхені, Long Thibaut в Парижі, J. Joahim в Ганновері). Нещодавно він був запрошений на проект «Tabula Rasa» Мирослави Которович і Національного камерного ансамблю «Київські солісти». Про свої враження від співпраці з українськими виконавцями, нові проекти, ринок камерної музики за кордоном, а також відверті відповіді на непрості запитання у нашій розмові з Андрієм Бєловим.

Французька весна в Україні, численні концертні програми та кінопокази, організовані Французьким інститутом, програма «Сковорода», що сприяла появі багатьох перекладів з французької на українську – ці та багато інших проектів допомагають пересічному українцеві побачити мистецьке обличчя сучасної Франції. Анн Дюрюфле погодилася розповісти про проекти на наступний рік, а також про особливості культурної політики у Франції.

Чеський центр – це особлива інституція на культурній мапі України. Адже він виконує роль культурного аташе Чеської Республіки. Підтримка культурних індустрій, репрезентація чеського мистецтва, численні освітні програми, сприяння перекладацькій діяльності українських видавництв, спроби відкрити сучасну Україну для чехів – усе це завдання, які реалізовує у своїй діяльності Чеський центр. Про те, які проекти найближчим часом реалізовуватимуться цим осередком в Україні і якою є культурна політика Чеської Республіки, розповідає Дагмар Остржанська – директорка Чеського центру в Україні.

Це кіно не для всіх, але для кожного. Будь-хто знаходить у цих стрічках частинку себе, бо в цих фільмах – звичайне життя без спецефектів і перебільшень. Про українські реалії арт-хаусного кіно Інформаційній агенції культурних індустрій ПРО розповів Денис Іванов, директор дистриб’юторної компанії "АРТХАУС ТРАФІК", який не з чуток знає все про «підводні течії» у роботі з нестандартним і ризиковим кіно.

З неофіційних джерел інформагенції ПРО стало відомо, що Шевченківський комітет можуть розформувати, а Національна премія імені Т. Шевченка може відійти повністю до Кабміну. Борис Олійник не прояснив ситуацію довкола чуток, однак розповів про особливості 50-річчя премії.

Безліч премій, номінацій та усіляких інших потурань людському марнославству сьогодні змушує нас по-філософськи ставитись до нагород і нагороджень. Проте 50 років тому українці ще не сном-духом не знали гонкурівських, букерівських та інших західних церемоній та й, власне, всередині тоді ще Радянського Союзу монопольне право преміювати когось або щось належало державі.

Заради єдиного київського концерту Дмитра Суховієнка не шкода було відкласти ані незавершені справи, ані інші, приємніші, варіанти вечірнього дозвілля. По-перше, кортіло подивитись на ще одного нашого-ненашого віртуоза, по-друге, “прожити” вечір цілком і повністю в музиці Ференца Ліста.  І не одній мені. У Національній філармонії спостерігався аномальний аншлаг: найвідданіші прихильники фортепіанної гри, взагалі, слухали концерт стоячи на балконі. (Зате телевізійна камера в залі виявилась тільки одна: нічого дивного - це ж вам не проводи Міки Ньютон на Євробачення...) “Березовський, Лідський, Лацабідзе, Овчинников, Суховієнко…” –  поряд зі мною хтось намагався перелічити  сучасних піаністів, які мають у репертуарі усі 12 трансцендентних етюдів Ференца Ліста і можуть зіграти їх в одній програмі “без запинки”. Список вийшов коротким. І ось, один із цих “відчайдухів”, Дмитро Суховієнко, побудував концерт на легендарно складному доробку композитора і програв весь вечір сам-один, без оркестрової опори.

Талант акторів, їхні монологи, рухи, ролі або перехоплюють подих, або змушують червоніти за фальшиві інтонації, підробний стиль. Але не захоплюватись ними не можна. Свого часу Галина Стефанова – нині затребувана акторка у центрі Леся Курбаса, драматургічна інтерпретаторка героїнь повісті та роману Оксани Забужко «Я, Мілена» та «Польові дослідження з українського сексу» - була актрисою київського Молодіжного театру. Але потім пішла по сирій стезі вільного актора українських театрів.

Покликання диригента для мене завше мало відтінок якогось особливого обрання. Він веде за собою оркестр, він інтерпретує музичний твір і веде тим самим за собою слухача, у світ, який може відрізнятися від світу композитора чи виконавця, він веде своїми шляхами… З ним можна не погоджуватися, з ним можна дискутувати, на нього можна навіть ображатися, однак поки він провадить – на ніщо ні в оркестрі, ні в залі не можна відволіктися, не маєш змоги зійти з цієї дороги. Навіть, якщо ти на її початку бачиш інші горизонти, мусиш піддатися йому – диригентові. Довірити своє відчуття музики його відчуттям. І лиш наприкінці цього блукання можеш нарешті сказати, чи зміг він тебе вивести на очікувані обрії. 

Відтак інтерпретація постаті самого диригента, напевно, є кроком сміливим, навіть до певної міри нахабним. Однак спробую втілити цей ризик і розшифрувати партитуру особистості, з якою сьогодні пов’язується торування музичного шляху українського митця за кордон.

Кирило Карабиць – молодий український диригент, нині головний диригент Борнмутського симфонічного оркестру (Велика Британія).    

Наближається цікава дата – день виходу в ефір першого професійного українського телевізійного центру в Києві. Це сталося  1 лютого 1939 року. Як стало відомо Інформаційній аґенції культурних індустрій, в Україні ініційовано запровадження професійного свята українських телевізійників – Дня працівника українського телебачення. Відзначати це свято пропонується саме 1 лютого.

Ми попросили відповісти на декілька запитань координатора даного проекту незалежного українського телевізійного продюсера, режисера-постановника та оглядача Олександра Зиріна.